Софія Яблонська «З країни рижу та опію»
Останнім часом, ім'я Софії Яблонської популяризується, напевне в рамках перевидань українських авторів минулого. А ще ж вона - перша українська тревел-блогерка. Читав про неї в щоденниках Винниченка, вони активно спілкувались, бачились, їздили разом на південь Франції, але він не надто добре відгукувався про неї та її творчість. Отак він захоплювався нею і водночас хейтив, зневажав. Хоча, прочитавши його щоденники можна зрозуміти, що до багатьох він так ставився - хоча й не подавав виду в спілкуванні. Але це - окрема тема, нещодавно побачив, що вийшло листування Винниченка і Яблонської - там, звісно, більше відповідей.
«З країни рижу та опію» - написана у 1932–1935 роках та вперше вийшла друком у Львові 1936 року. Софія пише, що поїхала, «щоб побачити китайців, пізнати їхнє життя, звичаї, мистецтво, віру». Саме той Китай з повсякденністю, соціальними контрастами, бідністю, традиціями, віруваннями - це дуже цікаве враження, ще в ту епоху, коли люди не подорожували так багато. Особливо, самотні жінки.
Але Софія там не тільки подорожувала, вона також працювала - як би сказали сьогодні - «робила контент». Тоді це було не так просто як зараз. Китайці сприймали камеру «магічним апаратом», який краде душу, та може нагнати хворобу чи смерть. Через це Яблонська годинами чекала, псувала плівку або взагалі йшла ні з чим. Але потім придумала хитрий трюк - винайняла приміщення і створила ілюзію комерційної компанії. Клієнтів було мало - то вона знімала людей з вікна, непомітно і досить успішно - її не викрили. А коли контент було знято, фірма успішно «збанкрутувала».
Те, як китайці забобонно сприймали мистецтво фотографії ілюструє дивний та моторошний випадок, який Софія Яблонська детально описує. Вона сфотографувала хлопчика, та передала світлину батьку, і тієї ж ночі хлопчик зник.
«Хоч не боягуз, мій слуга також став переконувати мене про необхідність скорої втечі. При цій нагоді він пояснив мені свої цікаві здогади: або хлопця вкрали пірати, бо це дитина заможного тубильця, або це попросту підступ самих тубильців, яких дратує присутність білої людини та її дивоглядних апаратів у стінах їх пагоди. Підступ чи ні, втікати мені здавалося негідним білої людини! «Де ж наша расова вищість, де ж буде доказ моєї невинности?» — думала я, лиха на себе за свою необачність. Цей випадок навчить мене, чи треба роздавати знимки підступним китайцям.»
Не буду переповідати гостросюжетний епізод далі, чим закінчилась ця історія - хто зацікавився - краще прочитайте.
«І знову довкола ні звуку, майже і спомин заник, тільки величава тиша застелила безкрає озеро смерти, все у сяйві сонця» - так поетично Софія описує повінь, жахливу катастрофу, очевидицею якої їй довелось побувати.
Мені дуже цікаво було прочитати про динаміку й деталі подорожей, а саме пересування - відсутність комфорту, маленька швидкість. Особливо цікаво було прочитати про перші автомобілі, які починали з’являтись в Китаї.
Ну і окремий момент - про вживання опію. Яблонська сама познайомилась зі старим китайцем Кво, стала його постійно навідувати і отримала крім вражень ще й залежність від наркотику.
«Ваше життя скоро перегонить, спалиться, як вогонь у вітрі. Навіть попелу не лишиться»!..» - так він передбачав її майбутнє, але все-таки помилився, і Софії вдалось подолати залежність.
І наостанок, варто додати, що книга читається надзвичайно легко - її можна прочитати за день, чи навіть за декілька годин.
Зараз книжки Софії Яблонської активно перевидали "Віхола" та "Родовід" - рекомендую.